Как Робин Гуд стал гостем королевы Элеоноры
Нажмите для просмотра

Как Робин Гуд стал гостем королевы Элеоноры

0
(0 голосов)12345

Диафильм, 39 кадров Код для вставки:

151 просмотр Код для liveinternet.ru:

Було це давно, ще за часів короля Генріха II, у старій Англії. Північ країни покривали великі заповідні ліси, в яких полювати міг тільки король, всім іншим полювання заборонялося під страхом смерті. Слідкували за цим королівські лісники.
У лісника найбільшого королівського заповідника — Шервудського лісу — Хью Фітзу були тиха, лагідна дружина і маленький син Роберт.
Хлопчик дуже любив блукати з батьком у лісі. А коли змужніла його рука, навчився спритно натягувати лук і пускати несхибну стрілу.
У ті радісні і безтурботні дні у Роба було двоє друзів: Віллі, син батькового брата, і Маріан, єдина дочка графа Хантінгдона. Та коли граф дізнався про їхню дружбу, він відіслав дівчину до двору королеви Елеонори.
Вороги звели Робінових батьків у могилу, і хлопець поклявся помститися за їх передчасну наглу смерть.
Одного разу бідна вдова, яка знала Робіна ще хлопчиком, розповіла йому, що у Шервудському лісі переховуються знедолені люди, у яких проти кривдників-багатіїв завжди напоготові луки. І Робін вирішив приєднатися до них.
На той час у Ноттінгемі шериф оголосив змагання лучників. Робін, переодягшися жебраком, пробрався у місто і одержав золоту стрілу переможця.
Побачивши в ложі Маріан, яка також впізнала його і щиро всміхнулася, він шанобливо передав стрілу дівчині. Маріан з лукавою посмішкою встромила дарунок Роба в своє темне волосся.
Повернувшись до Шервуда, Робін прийшов на широку лісову галявину, де навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених в зелене.
Того вечора лісові брати поклялися, що всіляко допомагатимуть бідним та знедоленим, і подарували Робінові ріжок ватажка.
Так Робін Гуд став розбійником.
Минав час. Слава про добрі діла зелених братів Робіна Гуда, котилася країною. Ватага його розросталась: в ній уже налічувалось близько вісімдесяти безстрашних молодців, які поклялися до смерті залишатися вірними спільній справі.
Одного ясного теплого дня Робін Гуд вийшов на полювання. Не знаючи, з ким може випадково зустрітися в лісі, замастив обличчя грязюкою і переодягнувся у благеньку куртку та довгий плащ.
Тихий, лагідний ранок навіяв спогади про дитинство та Маріан. Тепер Робін часто думав про неї, мріяв почути її чистий голос, дзвінкий сміх, побачити, як при зустрічі з ним спалахують її очі. Сумовито похиливши голову і забувши про полювання, він повільно брів лісовою стежиною.
Раптом на галявину вийшов красень олень. Робін вихопив лук і вже збирався пустити стрілу, та олень упав, мов підкошений, — його наскрізь прошила стріла, пущена з протилежного боку.
Тієї ж миті з-за кущів вискочив стрункий юнак у багатому одязі. — Гей, хлопче! — суворим голосом закричав Робін. — Як ти насмілився стріляти в королівського оленя?
— А хто тобі дозволив допитувати мене? — згорда відповів юнак.
Цей голос чомусь схвилював Робіна, і вже лагідно він запитав: — Хто ж ти такий, друже?
Але той розмовляв так зухвало, що Робінові довелося братися до зброї.
Незнайомець кинувся у бійку з великим запалом, та Робін легко відбивав його удари. Гарний настрій повернувся до юнака, і йому стадо шкода бідолашного хлопчини, що мало не плакав від сорому і злості. Нарешті Робін удав, ніби оступився, і підставив руку так, що юнак легенько дряпнув її мечем.
Лише після цього незнайомець розповів, що він паж королеви Елеонори і розшукує Робіна Гуда, щоб передати йому прощення королеви. Щось дуже далеке, але до болю знайоме, ожило в пам'яті Робіна.
Аж тут його гострі очі помітили золоту стрілу за відлогою юнакової куртки.
— О! Я упізнав тебе! — радісно вигукнув він. — Ти Маріан, а оту золоту стрілу подарував тобі я.
— Ой, Робіне, це ти? — скрикнула дівчина. — А я ж тебе поранила!
Він дозволив перев'язати рану маленькою хусточкою. Час минув непомітно для щасливої пари, і вони навіть не помітили, як сонце повернуло на захід.
Юнак віддав Маріан свій довгий плащ, і вони пішли до табору. Дорогою дівчина розповіла, що слава про доблесть Робіна досягла палацу королеви, яка запросила його в гості і послала золотий перстень на знак прощення.
Так прийшли вони до густих заростів, де був табір розбійників. Товариші дізнались, кому належить гарненьке личко під беретом пажа. Під оглушливі привітальні крики дівчину було оголошено нареченою Робіна Гуда!
Увечері, зодягнена в корсаж і спідницю, гарна як ніколи, Маріан сиділа по праву руку свого нареченого на великому банкеті, влаштованому на її честь.
Ранок видався напрочуд чудовий. Темно-зелені лісові шати немов милувалися п'ятіркою йоменів, що простували дорогою. Робін Гуд подбав, щоб усі були одягнені якнайкраще.
Королева сиділа у вітальні з придворними дамами, коли на порозі з'явилася Маріан.
— Ваша величність! Я привела сюди того, кого ви хотіли бачити. З ним ще й леді, про вінчання якої ми розповімо вам веселу історію.
Королева була майже певна, що побачить незграбних людей, але перед нею постали справжні кавалери. Вони розповіли про пригоди лісового життя. Найбільше сподобалась королеві розповідь про те, як обвінчали Алана Дейля.
Одного дня Алан Дейль прийшов до свого ватажка з понуреною головою. Одяг на ньому звисав лахміттям, арфа недбало гойдалася за спиною.
— Мою кохану забрали у замок і сьогодні вінчатимуть у Плімптонській церкві із старим лицарем. Мені ж без неї світ немилий!
— Коли дівчина тебе кохає, ми допоможемо тобі. Рушаймо до Плімптона!
Приклавши до вуст ріжок. Робін просурмив один раз, і на його дзвінкий поклик на галявину почали збігатися одягнені в зелене лісовики.
Цього дня епіскоп Герфорда прибув до церкви з великою пишністю. Адже йому належало відправити обряд вінчання, і все навколишнє дворянство мало ощасливити своєю присутністю цю подію.
Вже почали з'являтися гості, коли епіскоп помітив якогось менестреля у зеленому одязі, що сміливо підійшов до дверей.
— Хто ти такий, хлопче?! — сердито гримнув епіскоп.
— Я — мандрівний арфіст, — сказав Робін Гуд. — Можу заграти веселої пісні, від якої нещасний закоханий забуде зраду дівчини, а можу й такої, що знову зіллються в одне закохані серця.
— Тоді заходь.
До церкви шкутильгав старий лицар у супроводі лучників. Він спирався на ціпок, і голова в нього тряслася, мов у паралітика. Слідом, спираючись на руку брата, йшла вродлива дівчина. Волосся її сяяло, мов золота пряжа, а очі нагадували фіалки.
— Клянусь усіма дзвонами, які будь-коли сповіщали про весілля, гірше підібраної пари мої очі ще ніколи не бачили, — голосно сказав Робін.
Пропустивши лицаря з його лучниками, він став поруч з молодою.
— Починай свою музику, хлопче! — наказав епіскоп.
— З великою радістю. Тільки заграю я на ріжку. — Робін тричі просурмив у ріжок.
— Хапайте його! — заверещав епіскоп. — Це Робін Гуд!
— Ні кроку не руш! Вінчання відбудеться, але наречена обере сама собі жениха.
Лісовики Робіна Гуда оточили і обеззброїли лучників.
Вілл Пурпуровий врочисто ввів у храм святково прибраного Алана Дейля. Побачивши його дівчина заплакала щасливими сльозами.
— Ось кого вона кохає, — сказав Робін. — А тепер, епіскопе, починай церемонію.
— Не буду я їх вінчати, — зарепетував епіскоп, з ляскотом закрив біблію і сів на неї. Тоді наперед виступив чернець Тук, Алан з дівчиною стали на коліна, а старий лицар змушений був стати свідком вінчання власної нареченої.
Робін закінчив розповідь.
— А це і є наш славний менестрель? — спитала королева, обернувшись до Алана. — Ти не відмовишся заграти для нас?
Алан низько вклонився, взяв в руки арфу, торкнувся струн. У кімнаті залунали чудові пісні північних країв…

Жанр: Для среднего школьного возраста, Україномовні.

© Украинская студия хроникально-документальных фильмов, 1979.

Художник: Харьков Ю..
Редактор: Стаховская А..