В стране солнечных зайчиков (Часть первая)
Нажмите для просмотра

В стране солнечных зайчиков (Часть первая)

0
(0 голосов)12345

Диафильм, 36 кадров Код для вставки:

581 просмотр Код для liveinternet.ru:

Чудова і незвичайна казкова країна Ластовинія лежить на березі моря-океану, серед дрімучих лісів, синіх гір та золотих долин…
Жителі її — ластовини — усі руді й веснянкуваті. Веснянкуваті чоловіки й жінки, веснянкуваті дідусі й бабусі, веснянкуваті діти. І не лише люди — звірі, комахи й тварини в цій країні також веснянкуваті.
Ластовини здавна любили трудитися. Вони вирощували чудові садки, в яких росли такі дерева, яких не було більше ніде, — цукеркові, що двічі на рік рясно вкривалася смачними шоколадники цукерками на втіху та радість малятам.
Ластовинія була вільна країна.
Та одного разу в бухту «Будь ласка», гостинно відкриту для всіх мореплавців, несподівано вдерлися чужоземні кораблі з чорними вітрилам. Це прибула військова флотилія з далекої заокеанської країни Хуліганії.
Піратська армія хуліганців висадилась на берег і заполонила всю Ластовинію. Хуліганці почали грабувати й розоряти країну, знущатися з її жителів.
Особливо тяжко жилося дітям. Хуліганці ненавиділи дітей і не давали малюкам проходу.
— Хіба можна терпіти, щоб хуліганці так жорстоко кривдили малюків?
Отоді-то на допомогу і прийшов мудрий дід Маноцівник — знаменитий фокусник і дресирувальник, найстаріший артист цирку. Казали, що він навіть розуміє мову звірів та птахів і часто в лісі розмовляє з ними.
Ластовини дуже шанували діда Маноцівника і тому одразу погодилися, коли він запропонував заховати дітей у дрімучому тропічному лісі, куди не добереться жоден хуліганець. Там кінчається Ластовинія і починаються Сині Скелясті гори.
Хуліганці були просто ошелешені, коли, прокинувшись одного ранку, побачили, що з Ластовинії зникли діти. Вони обшукали всю країну, але не знайшли навіть поламаної дитячої іграшки.
А тим часом у глухих нетрях тропічного лісу на величезній світлій галявині виникла незвичайна колонія, яку будували діти. І помічники у них були незвичайні: кроти, могутні гірські орли, мавпи, які працювали верхолазами, добродушні веснянкуваті велетні-слони.
Добре жилося дітям у колонії — спокійно й безпечно. Ніхто їх не кривдив, ніхто не знущався з них. Старий дресирувальник влаштував для них щонедільні циркові вистави, на яких виступали дресировані звірі і Маноцівник із своїми фокусами.
Всіх дітей, що жили в колонії, любив дід Маноцівник. Але був серед них один хлопчик, з яким найдужче подружився дід і обрав своїм першим помічником. Було йому дев'ять років. І звали його Веснянка. Кмітливий і моторний, він був улюбленцем усієї колонії.
Найближчими Веснянчиними друзями були слон Бреус і мавпа Мандрика. Цікаві та захоплюючі подорожі робив Веснянка з друзями в нетрі лісу. Які чудернацькі рослини бачив він, яких дивовижних звірів зустрічав! Кожна подорож приносила хлопцеві нову радість.
Одного разу троє друзів вирушили до лісу. Веснянці було весело, і він наспівував пісеньку.
І раптом пролунав постріл, потім другий, третій… Слон Бреус зупинився як укопаний, важко зітхнув і повалився на бік.
Веснянка впав у кущі, вдарився й знепритомнів…
Коли він розплющив очі, то побачив, що над ним стоять троє здоровенних дядьків з гвинтівками. Це були хулігани Біль Каналія, Джон Дибуль і Том Павук.
— Негайно веди вас туди, де ховаються втікачі! Веди, а то тут тобі й смерть!
Ще хвилина — і довелося б нам назавжди розпрощатися з Веснянкою. Веснянка і сам це добре розумів. Не варто було так безглуздо вмирати! І він піднявся і повів хуліганців у лісові хащі, якомога далі від колонії. Іншого виходу не було.
Несподівано по обличчях хуліганців забігали якісь вогненні плями. Вони крутилися на місці, затуляючи руками очі. Вони кричали і лаялись, проте були безпорадні, мов сліпі котенята. Веснянка, переконавшись, що вони на нього не звертають уваги, кинувся тікати.
Лише пізно ввечері добрався Веснянка до колонії. Було вже пізно, але в колонії ніхто не спав.
У цю ніч хлопчик довго не міг заснути. Він думав про те, як важко жити в країні, де панують жорстокі хуліганці, які знущаються, грабують і вбивають нізащо.
— Не сумуй, мій хлопчику! Недовго пануватимуть хуліганці на нашій землі, — заспокоював хлопчика дід Маноцівник.
Якось надвечір у ворота колонії постукав незнайомець — пан Морок. Ворота відчинив Веснянка. І йому здалося, що в той час, коли незнайомець дивився на нього, він спав, а потім прокинувся і ніби за ці кілька секунд бачив якийсь страшний сон…
Три дні пан Морок прожив у колонії, і три ночі щовечора, як тільки сутеніло, вся колонія враз засинала, а прокидалася на світанку з першим промінням сонця — всі водночас. А пан Морок щодня по кілька хвилин гуляв у саду, ні на мить не знімаючи свого плаща.
Третього дня у прочинені двері тринадцятої кімнати заглянув Веснянка… Пан Морок стояв посеред кімнати в своєму чорному плащі і кривим ножем колов жовтого зайця, вишитого на хусточці.
— Заходь! Я чекаю тебе! — почувся «підземний» голос пана Морока. — Не бійся, підеш зі мною, а в нагороду одержиш багато грошей.
Веснянка хотів уже сказати: «Ні, я нізащо не піду з вами» — і втекти, але пробурмотів:
— Так, так, я згоден і з радістю піду.
Веснянка сподівався, що дід не відпустить його. — Ах, будь ласка, пане Мороку, будь ласка. Беріть хлопчика хоч назавжди. Він мені зовсім не потрібен.
Довелося Веснянці збиратися в дорогу. Веснянка зв'язав у маленький клуночок всі свої речі: стоптані черевики, курточку, перешиту з маминої старої кофти, пару білизни та ще поламаний складний ножик, що дістався від батька.
І того ж дня вони вирушили в путь. Усі жителі колонії вийшли їх проводжати. Всім було жаль розлучатися з Веснянкою.
Веснянка і пан Морок простували дорогою, що тяглася через безлюдний, спалений сонцем степ.
— Нічого, нічого, потерпи. Скоро стемніє, і тоді одразу стане легко, — казав він хлопчикові.
Нарешті сонце сховалося, і землю оповив присмерк. Пан Морок враз минув плащем, і хлопчикові здалося, що саме від цього зовсім погасло сонце й запанувала темрява. В ту ж мить пан Морок підхопив Веснянку на руки, і вони з шалевою швидкістю помчалися вперед крізь кромішню пітьму ночі.
І от Веснянка вже стоїть на землі, а перед ним озеро. Пан Морок підвів хлопця до самого озера, схопив його за плечі й нахилив над водою. Тільки-но обличчя Веснянки відбилося у воді, як сталося диво.
Звичайне озеро застигло. І вже не озеро, а дзеркало в дерев'яній зеленій рамі.
— По той бік цього чарівного дзеркала, — сказав пан Морок, — Країна Сонячних Зайчиків. Ми повинні пройти туди. Ти чув що-небудь про цю Країну?
Про Країну Сонячних Зайчиків хлопчикові розповідала його бабуся. Про те, де вони живуть і звідки щоранку розбігаються по всій землі робити свої добрі діла. Вони дуже скромні й не люблять, щоб їм дякували. Тому-то люди й не бачать, що вони — зайчики. І країну свою вони засекретили.
Веснянка мріяв побачити сонячного зайчика. Одного разу ранньою весною він прокинувся на світанку, бо відчув: щось м'якеньке й ніжне лоскоче його обличчя. У нього на щоці сидів маленький сонячний зайчик. Він малював у хлопчика на носі веснянки. Як тільки хлопчик відкрив очі, в ту ж мить він зник.
Хлопчик дуже пишався своїми веснянками і всім розповідав, як він бачив сонячного зайчика. Він так часто про це розповідав, що його так і назвали — Веснянка.
Та він ніколи не думав, що йому пощастить побувати в самій Країні Сонячних Зайчиків.
І раптом тривожна думка майнула у нього: чого це Морок хоче пробратися в Країну Сонячних Зайчиків?

Жанр: Детские, Україномовні.

© Украинская студия хроникально-документальных фильмов, 1984.

Нестайко В.
Художник: Северин Ю..
Редактор: Кучера Г..