Жбан вина
Нажмите для просмотра

Жбан вина

0
(0 голосов)12345

Диафильм, 35 кадров Код для вставки:

209 просмотров Код для liveinternet.ru:

Зелена Верховина народила сотні славетних опришків, та жбаном вина, добрим, повним, з якого пили усі спраглі у горах і долах, у степах і лісах, став Олекса Довбуш. І кожен, хто пригубив верховинського напою, вже не був рабом.
У Білої Птахи, вістуна добра, боліли крила. Боліло кожне пір'ячко. Скиглило серце… Дванадцять днів і ночей літала вона над Зеленою Верховиною і нікому не навіщувала щастя і добра.
Ворогів упало на Верховину, як трави та листя. І дим клубочився, і стелились, як важка мряка, плачі. Зелені плаї обагрилися кров'ю, плодючі ниви орали копита, селами блудила жура. А оборонець Верховини, славний Довбуш, зник з ватагою, запропастився десь без чутки й голосу.
Ой, як боліло у Білої Птахи серце.
На тринадцятий день, вдосвіта, коли ворожі війська, напоєні кров'ю і переобтяжені добиччю, покинули гори, Біла Птаха помітила Довбуша. Олекса сидів на галявині посеред непрохідного лісу, в місці неходженому і негаданому, а навколо нього юрмилися опришки.
Здалеку долинуло каркання ворона. На знак ватажка два легіні поповзли поміж кореневищами. Повернулись з жінкою, високою і стрункою. Очі мала зав'язані хусткою.
— Де надибали? — спитав суворо. — З конем у лісі блукала. Каже: шукаю Довбуша. — Ну, то я Довбуш. — Олекса зірвав з жіночого лиця пов'язку, — Ти мене шукала? Говори.
— Шляхта на вас змову готує. Врадили багатії загони проти вас збирати, бо казали, що ви багатим такий же ворог, як і шляхтичам. Найбільше кричав отаман Дідушко, казав, що Довбушеву голову шляхті в дарунок відішле.
Новина стривожила і розлютила.
— Шляхта, братчики, зраду висиджує. Першою квочкою став Дідушко з Красноїлля, йому і першому смерть. — Веди!..
Курличучи над горами, попереду загону полинула Біла Птаха.
Красноїльський отаман Дідушко готувався до оборони. Розумів, що Довбуш довідається про змову, і тому робітні люди обертали його дворище на фортецю.
Біла Птаха покружляла над дворищем і сіла на тин.
— Гей! — крикнув Довбуш. — Нікому я лиха не зичу, окрім Дідушка!
У відповідь отаман натиснув курок пістоля. Сподівався на поміч наймитів, та вони під карою смерті не звели б руку на свого оборонця і заступника Довбуша.
Біла Птаха сміялася…
Дідушко вихопився надвір і побіг — далі від опришків, далі від куль, далі від хати, що вже гоготіла полум'ям. А Довбуш кричав: — Хапайте живим, будемо суд над ним чинити!
Спинився отаман знесилений. Опришки стояли навколо з піднятими бартками. А він, жалюгідний, обірваний, мов собака, зазирав людям у вічі. Сподівався на людське заступництво? На доброту Довбушеву? Адже всі гори знали, що Олекса рідко проливав кров.
Ждав отаман Довбуша. Ждали опришки. Ждала Довбуша і Біла Птаха.
І він прийшов. Впритул підступив до Дідушка. — Хто зраду висиджував — тому прощення нема. І вдарив барткою в груди.
Біла Птаха змахнула крилами і понесла людям втішну вістку про смерть їхнього ворога. Люди годували її яр-пшеницею і знову пили вино з Довбушевого жбана.
А Довбушева ватага спочивала на узліссі. Хлопці уві сні притискали до грудей бартки і пістолі, оддалік паслись осідлані коні, навкруж крокував вартівник. Німував ліс, спала нива, мовчав веселий струмок. А їх тримав на оці Дідо Велет, ласкаво всміхаючись у зелену бороду.
Уловив вухом далекий тупіт людських ніг і пригадав, що починається день для Олекси вельми тяжкий: вистежили його ватагу вороги і йдуть чорною силою.
А справа і зліва загону потаємними стежками непомічені, стурбовані Довбушевою долею, летять легіні та ґазди від села до села, несуть у грудях дзвін тривожний, припадають до чужих воріт і шепочуть:
— На Олексу в Чорний ліс іде шляхта. Передайте, най бережеться. Дідо Велет тішиться тим дзвоном, бо він означає, що, хоч і зраджують Олексу одиниці, зате стережуть і люблять тисячі.
Дзвін врешті торкається вартівника. І вже чорні хлопці на ногах. І вже розпутані їхні коні. І вже на полиці пістолів насипано пороху. Але зникнути опришки не встигли: в чистому полі показалися вершники.
І надумав Довбуш перехитрити ляхів, заманити в ліс.
Свиснув пронизливо раз, вдруге — посипалось листя з дерев, коні стали на дибки, опришківські кулі вгризались у ворожі груди, мертві падали, живі відсахнулись назад. Полковник наказав спішитись і взяти узлісся в кліщі.
— Давно би так, — мовив Довбуш і велів відступати в глиб лісу.
Битва точилася до полуденка. Полковникові двічі здавалося, що його кліщі зімкнулись намертво, і двічі Довбуш виходив сухим з води. І хто знає, доки вимотував би він шляхту, якби ліс не закричав:
— Ватажку! Упав Баюрак!
Перший і вірний товариш Олексин лежав на мураві з пробитими грудьми. Де пролилась юнацька кров — виростали червоні маки. Схилив голову Олекса. Схилились дерева в тузі. А маки росли і розквітали.
Баюрак ждав, що зараз впаде йому на шию золота Олексина бартка, бо такий був звичай в опришків: поранені в полон не здаються. Але Довбуш сказав:
— Ти будеш жити, братчику.
Всміхнувся Баюрак. Випросталися дерева. Лише маки цвіли. Опришки вступили в стремено і зникли в темряві лісу.
Довбуш покликав Велета.
— Діду, дайте мені цілющого Карпат-Зілля! Не буде в нас ран і смерті, я поведу на шляхту лавинні полки, і ми переможемо! — Не дам, Олексо, бо піклуюсь про добро Зеленої Верховини.
— Прикрившись Карпат-Зіллям, гуцули зледащіють, їхні мечі і бартки поїсть Іржа, без боротьби і напруги висохне у воїв сила, а в мудреців —розум. І добро, сховане в Карпат-Зіллі, стане для простого люду злом. А добро його — у боротьбі. Тому й не дам тобі зілля.
Помчав Олекса до лісових дівчат з полонини зеленої — давніх друзів своїх. Заграв на сопілці, і закружляли круг нього у танку мавки. Потім обступили опришка. Відкинув сопілку.
— Хочу дістати я для Матері Верховини добро, сховане в Карпат-Зіллі. Дістанете мені бодай одне зеренце?
Шукали до вечора. Вже при місяці прилетіли останні. Одна з них розтулила долоньку, на якій лежало срібне, схоже на маленьку сльозу, зерно.
— Візьми, Олексику, та посади його на безлюдній галявинці, двічі на добу поливай з долонь.
Затис Олекса в жмені зерно, скочив на Сивого і дякував уклінно лісовим доням.
Ніч і день коротав він біля зерна, носив воду долонями, плечима захищав пагінець від вітру, а грудьми — від граду. І зросло Карпат-Зілля, густо розсіялось на галявині.
Баюрак не чув, як привезли його на галявину, як промивав Олекса зілля, як тремтіли його руки, прикладаючи листя до ран.
І Карпат-Зілля на очах тамувало кров, затягувало рани, вливало в опришка силу.
Кліпнув леґінь очима, мацнув себе по грудях.
— Де мої пістолі?
Засміявся Довбуш від щастя. Помогло Карпат-Зілля.
Але як же до часу зберегти таємницю чарівного зела… Пішов до Велета. Подав Дідо Олексі косу, і почав леґінь класти у валки Карпат-Зілля. Дідо валки палив і попіл розвіював, дозрілі зерна закидав на піднебесні скелі.
— Скористаються ним люди тоді, коли не буде бідних і багатих, коли для знедолених добро буде добром… — Прощавайте, Діду, — хопився Олекса в сідло. — Їдь здоровий, ватажку, і пам'ятай: сила народу в боротьбі.
Біла Птаха сіла на зелену смереку, розпустила крила. Кожне її пір'ячко променилося втіхою, променилося, бо живе ще на світі Олекса Довбуш з ватагою, не здолала його ворожа сила, а це означає, що матері гуцульські знову народять синів, ґазди ще гостріше насталять бартки, бо нап'ються вони цілющого вина з Довбушевого жбана, а воно дасть їм наснагу до життя і борні. І так буде тривати доти, поки не зітліють ланцюги ярма!

Жанр: Для среднего школьного возраста, Україномовні.

© Украинская студия хроникально-документальных фильмов, 1981.