Зимова казка
Нажмите для просмотра

Зимова казка

0
(0 голосов)12345

Диафильм, 41 кадр Код для вставки:

245 просмотров Код для liveinternet.ru:

У великому, дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Взимку, коли віхола обгортала всю землю білою ковдрою, вони, наче два велетні, стерегли ліс.
Край того лісу, де росли старі сосни, на невеличкому пагорку примостилася хатинка. Жив у тій хатинці бідний селянин із своєю жінкою. В них було двоє дітей — Сільвестр і Сільвія. І де тільки знайшлися такі імена! Напевно, в лісі…
Якось узимку Сільвестр і Сільвія пішли до лісу і побачили, що у сильці, які вони поставили, попались білий заєць і куріпка.
— Відпустіть мене! — пролопотів заєць.
— Відпустіть мене! — пропищала куріпка.
Сільвестр і Сільвія дивом здивувалися. Ніколи ще вони не чули, щоб лісові звірі говорили по-людському.
— А й справді, відпустімо їх! —сказала Сільвія.
Тільки-но заєць відчув себе вільним — щодуху пострибав у лісові зарості.
— Підопринебо все зробить, про що тільки попросите! — гукнув
він на ходу.
А куріпка полетіла геть так швидко, як тільки могли нести її крильця.
— Просіть Зачепихмару! Буде у вас усе, що схочете! — вигукнула вона на льоту.
В цю мить дужий порив вітру пронісся по лісі. Верхів'я старих сосон зашуміли, і в їхньому гомоні Сільвестр і Сільвія ясно почули слова:
— Ну що, друже, стоїш досі? — спитала одна сосна другу, — Ще держиш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе Підопринебо!
— Стою! Держу! — загула друга сосна. — А ти як, стара? Все воюєш із хмарами? Адже й тебе недарма звуть Зачепихмара!
— Щось ніби слабну я, — прошелестіло у відповідь. — Видно, і справді старість надходить!
— Ходімо додому, — шепнула Сільвія брату, — я боюсь цих дерев. —Зажди, — сказав Сільвестр. — Чого їх боятися? Та ось і тато йде!
— Ото дерева, так дерева! Саме такі, як мені треба! — сказав батько, спинившися біля двох сосон. Він уже підняв сокиру — підрубати сосну, але діти з плачем кинулися до нього:
— Таточку, не займай цю сосну! Це ж Підопринебо!
— Таточку, І цю не руш! її звуть Зачепихмара!
— І чого тільки дітлахи не вигадають! — засміявся батько.— Ну, та гаразд, хай собі стоять, коли вже ви за них так просите. Я знайду собі й інші.
І вій пішов далі в ліс, а Сільвестр і Сільвія залишились біля старих сосон.
— Ви врятували нам життя! — загули сосни, — Просіть же тепер у нас все, що схочете.
Але не завжди легко сказати, чого тобі найбільше хочеться.
— Я б хотів, — нарешті сказав Сільвестр, — аби хоч ненадовго виглянуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежки.
— І я б хотіла, щоб швидше прийшла весна і розтанув сніг! — сказала Сільвія. — Тоді н пташки знову заспівають…
— Ой, які ж ви нерозумні! — зашелестіли сосни. — Адже ви могли зажадати стільки чудових речей! І багатство, і шану, і славу — все мали б!.. Та нічого не поробиш, треба виконати ваше бажання. Слухай же, Сільвестре: хоч би куди ти пішов, хоч би на що глянув — усюди тобі віднині світитиме сонце.
— І твоє бажання, Сільвіє, сповниться: хоч би куди ти пішла, хоч би про що заговорила — завжди навкруг тебе розтаватиме холодний сніг і буятиме весна!
— О, як це чудесно! — вигукнули Сільвестр і Сільвія. — Спасибі вам, любі сосни, за подарунки. А тепер прощавайте! І вони весело побігли додому.
Дорогою Сільвестр помітив, що хоч би куди він повертався, всюди перед ним блискав сонячний промінь, виграваючи на гілках, наче золото.
— Диви! Диви! Сонце виглянуло! — гукнула Сільвія. Ледве вона це сказала — сніг навколо почав танути, обабіч стежки зазеленіла висока трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в небі забриніла пісня жайворонка.
— Мені світить сонце! — закричав Сільвестр, вбігаючи в хату. — Сонце світить усім! — сказала мати.
Але минуло небагато часу, і вона побачила — в хаті щось дивне робиться. Вечір, а тут все блищить від яскравого сонця. Зимі ще кінця-краю не видно, а в хатинці раптом повіяло весною. Навіть старий засохлий деркач у кутку — і той зазеленів.
— Слухай, батьку, — сказала жінка, — боюсь я, чи не зачарував хтось дітей. Щось чудне робиться в нашій хаті!
— Ото ще вигадала! Ти краще послухай, яку новину я приніс. Завтра до нашого міста прибудуть король і королева. Як ти гадаєш, чи не поїхати нам з дітьми подивитися на них?
Рано-вранці зібралися в путь. Дорогою тільки й було розмов, що про короля та королеву, і ніхто не помітив, що сонячний промінь біг перед саньми, а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли, хоч мороз був такий, що птахи замерзали на льоту.
На міському майдані людей була тьма-тьмуща. Всі тихо перешіптувались про те, що король і королева дуже незадоволені своєю країною: куди не приїдеш, скрізь холод, сніг, покинуті й дикі місця. Король вирішив, що в усьому винен народ, і збирався суворо його покарати.
Нарешті вдалині з'явилися королівські сани. На майдані вони спинилися — треба було перемінити коней. Король сидів, сердито насупивши брови, а королева гірко плакала.
Раптом король підвів голову, поглянув на всі боки і весело засміявся.
— Подивіться, ваша величність, — мовив він до королеви, — як привітно світить сонце! Їй-право, тут не так уже н погано… Мені чомусь навіть стало весело.
— Це, мабуть, тому, що ви зволили добре поснідати, — сказала королева. — Проте мені теж стало веселіше!
— Це, мабуть, тому, що ваша величність добре виспались, — сказав король. — Але гляньте, ця покинута країна — дуже гарна!
— Як чудово осяває сонце оті дві сосни, що видніються вдалині! Це дуже гарне місце! Я накажу збудувати тут палац.
— Так, так, неодмінно слід збудувати тут палац, — погодилася королева. — Всюди зима, а тут дерева та кущі зеленіють, як у травні. Просто неймовірно!
Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сільвестр і Сільвія вилізли на огорожу, щоб краще роздивитися короля й королеву.
— Підійдіть до мене. Ви мені дуже подобаєтесь, — сказала королева. — Коли я дивлюсь на вас, мені стає веселіше і мовби тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу одягти вас в оксамит і золото, ви їстимете з кришталевих тарілок і питимете із срібних келихів.
— Дякуємо, ваша величність, — сказала Сільвія, — але ми краще залишимося вдома з татом і матусею.
— До того ж, в палаці ми скучатимемо за нашими друзями, — сказав Сільвестр, — Вони ростуть у лісі. Одного звуть Підопринебо, а другого — Зачепихмара.
— Що тільки не спаде на думку дітям! — вигукнули в один голос король, та королева і так дружно засміялися, що навіть королівські сани застрибали на місці. Король наказав розпрягати коней, а каменярі й теслярі заходилися відразу будувати новий королівський палац.
Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх добрі та милостиві. Вони нікого не покарали. А Сільвестр і Сільвія дістали ще й крендель, що його спік сам королівський пекар.
Крендель був такий великий, що Сільвестр і Сільвія почастували усіх дітей, які були на майдані. І все ж таки зостався ще такий великий шмат, що їхня конячка ледве дотягла його додому.
— А знаєш, чому король і королева були сьогодні такі ласкаві? — шепнула мати батькові. — Тому що Сільвестр і Сільвія дивилися на них та розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!
І справді — хоч би куди прийшли брат і сестра, хоч би з ким заговорили — у всіх на душі відразу ставало тепліше і ясніше. А що Сільвестр і Сільвія завжди були веселі та привітні, то ніхто й не дивувався, що вони приносять усім радість.
Все навколо них квітнуло й зеленіло, співало й сміялося. Покинуті землі навколо хатинки перетворилися на буйні луки, і в лісі навіть узимку співали весняні пташки. Незабаром Сільвестра призначили королівським лісником, а Сільвію — королівською садівницею.
Минуло кілька років. Глухою зимовою порою Сільвестр і Сільвія пішли до лісу навідати своїх старих друзів. У лісі бушувала буря, в темних верхів'ях сосон шумів вітер. У їхніх стовбурах щось затріщало, зарипіло, і обидві повалилися на землю. Саме в цей день молодшій сповнилося триста п'ятдесят п'ять, а старшій — аж триста дев'яносто п'ять років.
Сільвестр і Сільвія ласкаво погладили старі, порослі мохом стовбури мертвих сосон і такими добрими словами пом'янули своїх друзів, що сніг навколо розтанув і рожеві квіти вересу визирнули з землі. І так багато їх було, що незабаром вони вкрили стовбури старих сосон од коренів до самих верховіть.
Давно вже я нічого не чув про Сільвестра і Сільвію. Та ось у похмурий, непогожий день мені зустрілися двоє дітей — хлопчик і дівчинка. І відразу в сивому, тьмяному небі нібито засяяло сонце, все навколо пояснішало, на хмурих обличчях людей з'явилися усмішки, — серед зими раптом прийшла весна.
Може, старі сосни обдарували своїми чудесними дарунками всіх дітей? Що ж, у цьому нема нічого неймовірного.

Жанр: Детские, Україномовні.

© Украинская студия хроникально-документальных фильмов, 1977.

Топелиус Ц..
Художник: Харьков Ю..
Редактор: Кеткова А..